Мишки-сумоїсти

У Японії, серед зелених пагорбів і рисових полів, жили дідусь із бабусею. Щовесни вони садили рис, улітку доглядали його, а восени збирали врожай. Рис тут любили з давніх-давен. І дуже раділи, коли його виростало багато. Колись на святах люди просили богів про добрий урожай. Тоді ж влаштовували змагання борців. Згодом сумо — так називалася ця боротьба — полюбилося і глядачам, і самим учасникам. Дідусь теж любив дивитися сумо. — Стануть двоє борців у коло, — розповідав він бабусі, — і кожен намагається витіснити іншого за край. Хто вийшов із кола — той програв. Або хто торкнувся землі рукою чи коліном. — Тут треба добре триматися на ногах, — усміхнулася бабуся. — І рухатися вчасно! Самої сили замало. Після сніданку дідусь узяв мотузку, щоб зв’язати хмиз, і пішов до лісу. Він іще не знав, яке незвичайне змагання побачить сьогодні.

На узліссі дідусь почув тоненький писк: — Ставай! Я готова! Він розсунув гілля. На галявині були дві мишки. Одна — маленька й худенька. Друга — велика, з круглими щічками. Маленька тягнула по землі прутик. Вона обійшла навколо й замкнула лінію. Вийшло коло. — Ось тут край, — сказала вона. — За нього не виходимо! Мишки стали всередині, одна навпроти одної, і вклонилися. Дідусь аж нахилився вперед. — Та вони ж змагаються в сумо! Зовсім як люди. Мишки вперлися лапками в землю. Туп-туп! Шурх-шурх! Велика посунула вперед. Маленька відступила на крок, потім іще на один. І опинилася за лінією. — Твоя перемога, — визнала вона. — Спробуймо ще! Вони повернулися в коло. Та й цього разу маленька не втрималася. Вона сіла на траву перепочити, а дідусь упізнав її. Це була та сама мишка, яка жила на горищі його хатинки.

Дідусь зібрав хмиз і повернувся додому. — Бабусю, наша мишка теж любить сумо! — розповів він. — Я бачив, як вона змагалася на галявині. Так старається, та поки що не може перемогти. Бабуся відклала шиття. — А чи добре вона сьогодні поїла? Дідусь замислився. — Не знаю. Може, лише кілька зерняток знайшла. У посудині залишалося трохи рису. Дідусь із бабусею берегли його до Нового року. Бабуся зазирнула всередину. — Зробімо їй рисових коржиків. Вони зварили рис, потовкли його й приготували мочі — рисові коржики, які роблять у Японії. Коли гостинці вистигли, дідусь відніс тарілочку на горище. Увечері з-за балки визирнула сіра мордочка. Мишка поворушила носиком. Підбігла до тарілочки й скуштувала шматочок. — Ой, як смачно! Вона повечеряла, тихенько пискнула «дякую» й пішла спати у своє кубельце.

Наступного ранку дідусь знову завітав на галявину. Мишки вже готувалися до змагання. Відсунули з кола камінчик, прибрали суху гілочку. Вклонилися одна одній. І почали! Велика мишка рушила вперед, як учора. Та маленька цього разу міцно стояла на лапках. Коли подруга посунула на неї, вона ступила вбік, повернулася й підштовхнула її до краю. Шурх! Велика мишка переступила лінію. Маленька завмерла, глянула на коло, потім на подругу. — Я виграла? — Виграла! — засміялася велика. — Спробуймо ще раз! Вони знову стали навпроти одна одної. Дідусь дивився й радів: тепер маленька рухалася жваво й упевнено. Після змагання велика мишка сіла поруч із нею. — Сьогодні тебе не так легко посунути! — Я вчора так добре повечеряла! — відповіла маленька. — На горищі хтось залишив для мене рисові коржики.

Велика мишка поворушила вусиками. — Рисові коржики? Я таких ще не куштувала. — А де ти живеш? — запитала маленька. — У великому будинку за полем. Рису там повні мішки. Але окремої тарілочки з гостинцями мені ніхто не ставить. Маленька підсунулася ближче. — Приходь сьогодні до мене. Якщо коржики ще будуть, поділимося. — Справді можна? — Звісно! Підемо разом, я покажу дорогу. Мишки домовилися зустрітися біля стежки, коли почне вечоріти. Дідусь чув їхню розмову. Він тихенько підвівся й поспішив додому. — Бабусю, сьогодні матимемо двох гостей! І розповів про мишаче запрошення. — Отже, приготуємо на двох, — сказала бабуся. Вона дістала решту рису, а дідусь узявся розпалювати вогонь.

Невдовзі на тарілочці лежали свіжі рисові коржики. Бабуся накрила їх, щоб не підсихали, і взяла клаптик червоної тканини. — Борці сумо носять спеціальні пояси, — сказала вона. — Пошию і нашим мишкам. Дідусь показав руками: — Для маленької ось такий. А для великої — трохи довший. Бабуся підрубила краї й зробила два широкі мишачі пояски. Увечері дідусь відніс на горище і частування, і обнови. Незабаром під дахом затупотіли лапки. — Сюди! Обережно, тут балка, — почулася маленька мишка. Подруги підійшли до тарілочки. — Коржики! На двох! А тоді помітили пояски. Велика мишка розгорнула свій. — Поглянь! Тепер і в нас будуть пояси, як у справжніх борців! Вони допомогли одна одній зав’язати обнови. Маленька повернулася боком. Велика притупнула лапками. Усе було саме впору.

Мишки сіли біля тарілочки. Маленька посунула коржики на середину. — Пригощайся. Велика відкусила шматочок і задоволено примружилася. — Смачно! Вони їли, переповідали сьогоднішнє змагання й тихенько сміялися. А внизу дідусь із бабусею чули їхнє веселе попискування. Коли тарілочка спорожніла, велика мишка дістала золоту монетку, яку принесла із собою. — Я взяла подарунок для господарів. Залишмо його тут. Вона поклала монетку біля тарілочки. Потім подруги підбігли до краю горища. — Дякуємо за вечерю! — пискнула маленька. — І за пояски! — додала велика. Бабуся підняла голову. — На здоров’я, мишки. Дідусь усміхнувся. — А завтра прийду на ваше змагання. — Приходьте обоє! — відгукнулися мишки.

Уранці дідусь із бабусею знайшли біля порожньої тарілочки золоту монетку. Тепер вони могли купити рису до Нового року. І ще трохи — для маленьких сусідів. Але спочатку пішли на галявину. Мишки вже чекали в червоних поясках. Дідусь із бабусею сіли на повалену колоду. Мишки вклонилися їм, потім одна одній і стали в коло. Туп-туп! Шурх-шурх! Цього разу перемогла велика. Маленька повернулася за лінію й весело кивнула: — Ще раз! Наступного разу перемогла вона. — Гарно втрималася! — похвалила бабуся. Після кількох змагань мишки сіли перепочити. Поруч були їхні друзі, над головами шелестіло листя. — А ми ще прийдемо подивитися, — сказав дідусь. — І ми ще позмагаємося! — відгукнулася маленька мишка. Велика кивнула: — То твоя перемога, то моя. Вона простягнула подрузі лапку й допомогла підвестися. Разом вони поправили червоні пояски, підмели прутиком розтоптану лінію й знову накреслили рівне коло. Для наступного дружнього змагання.