Івасик-Телесик

Жили собі дід та баба. Була в них біла хатина, город біля тину, садок із яблунями та тепла піч. Усього вистачало в господарстві, тільки не було дитини. Сумувала баба, коли дід ішов у поле або до лісу. Одного вечора вона сказала: — Вистругай мені, діду, маленьку деревинку та зроби колисочку. Буду її колихати й пісень співати. Може, хоч трохи веселіше стане в нашій хаті. Дід приніс із лісу гладеньку деревинку, обтесав її та змайстрував невелику колиску. Баба загорнула деревинку в м’який рушничок, поклала в колиску й заспівала: — Люлі-люлі, Телесику,

Спи тихенько, малесенький. Довго колихала баба деревинку. А коли над хатою зійшов місяць, дід і баба полягали спати.

Уранці з колиски долинув тихенький голос: — Агу! Баба розплющила очі. — Чи не почулося мені? Та з колиски знову озвалося: — Агу-у! Підбігла баба ближче й побачила маленького хлопчика. Лежить він у рушничку, рученятами ворушить і весело дивиться навколо. — Діду, швидше сюди! Дід прибіг, заглянув у колиску та від подиву сів на лаву. — Оце так диво! Назвали хлопчика Івасиком-Телесиком. Дід і баба стали йому за батька й матір, а Телесик називав їх татом і мамою. Ріс хлопчик швидко. Незабаром уже допомагав батькові складати дрова, носив матері яблука із саду та годував курей на подвір’ї. Не могли старенькі натішитися своїм сином.

Коли Телесик трохи підріс, то сказав: — Тату, зробіть мені човника. Я плаватиму річкою, ловитиму рибу й допомагатиму нашій родині. Батько погладив його по голові. — Добре серце в тебе, синку. Зроблю. Кілька днів працював дід у майстерні. Нарешті виніс на подвір’я легенький золотий човник і срібне весельце. Човник сяяв на сонці, а весельце тихенько дзвеніло, торкаючись води. Мати поклала Телесикові в торбинку хліб та яблуко. — Плавай обережно, синку. До чужих людей не підпливай. Чекай, доки почуєш мій голос. — Добре, матінко. Телесик сів у човник і взяв весельце. — Пливи, пливи, човнику, по тихій воді! Золотий човник легко ковзнув річкою.

Щоранку Телесик вирушав ловити рибу. А коли наставала пора снідати, мати приходила до берега з кошиком. У кошику лежали хліб, каша, яблуко та глечик води. Мати ставала біля верби й кликала: — Телесику, Телесику,

Приплинь мерщій до бережка!

Їсти й пити принесла,

Твоя матінка прийшла! Хлопчик упізнавав лагідний голос. — Ближче, ближче, човнику! Це моя матінка прийшла! Телесик припливав до берега, снідав і віддавав матері спійману рибу. Потім відштовхувався срібним весельцем: — Пливи, пливи, човнику, далі! Перед відходом мати щоразу нагадувала: — Не поспішай до берега, якщо голос видасться тобі чужим. — Пам’ятатиму, матінко.

За густими очеретами жила хитра Змія. Одного дня вона почула материнський поклик і визирнула з-за кущів. Побачила Змія золотий човник, срібне весельце та хлопчика, який сам плавав річкою. Коли мати пішла, Змія підкралася до берега й загуділа грубим голосом: — Телесику, Телесику!

Приплинь до берега!

Їсти принесла! Телесик прислухався. — Ні, це не голос моєї матінки. У неї голос лагідний, наче пісня, а цей гуде, мов стара діжка. Він махнув весельцем. — Пливи, пливи, човнику, далі! Наступного дня Змія спробувала ще раз. Та Телесик знову впізнав чужий голос і не наблизився. Розсердилася Змія, вдарила хвостом по траві й подалася до сільського коваля.

У кузні горіло червоне вугілля. Коваль бив молотом по ковадлу: — Дзень! Дзень! Дзень! На стінах висіли підкови, щипці та великі молоти. Змія просунула голову у двері. — Ковалю, скуй мені тоненький голос, схожий на голос Телесикової матері. Коваль здивувався: — Навіщо тобі чужий голос? — Хочу гарно співати, — хитро відповіла Змія. Коваль не знав про її задум. Ударив він молотом по ковадлу: — Дзень! Задзвеніло залізо, і голос Змії став тоненьким та лагідним. Змія подякувала й поспішила до річки. А коваль подивився їй услід і похитав головою: — Щось недобре вона задумала.

Уранці мати принесла Телесикові сніданок. Хлопчик приплив, поїв, віддав спійману рибу й знову вирушив річкою. Трохи згодом до берега прийшла Змія. Тоненьким голосом вона покликала: — Телесику, Телесику,

Приплинь мерщій до бережка!

Їсти й пити принесла,

Твоя матінка прийшла! Телесик насторожився. Голос звучав майже так само, як материнський. — Мабуть, матінка щось забула, — подумав хлопчик. — Ближче, ближче, човнику, до бережка! Щойно човник торкнувся піску, Змія схопила Телесика й посадила у великий кошик. — Тепер не втечеш! Змія понесла хлопчика до лісу. А надвечір справжня мати прийшла до річки. Вона довго кликала сина, але золотий човник не з’являвся. Мати покликала діда. Вони обійшли берег, заглядали в очерет, шукали Телесика на стежках і розпитували людей у селі. Та хлопчика ніде не було. Повернулися батьки додому й усю ніч просиділи біля вікна. — Де ж наш синок? — плакала мати. — Знайдемо його, — відповідав дід, хоча й сам ледве стримував сльози.

Посеред лісу стояла хатина Змії. Біля вікна сушилися трави, під стріхою висіли гриби, а на ґанку лежали жовті гарбузи. Двері відчинила Зміючка Оленка. — Кого ви принесли? — запитала вона. — Це Івасик-Телесик, — відповіла Змія. — Посади його на лопату та заштовхни до печі, щоб не втік. А я піду покличу гостей. Піч уже пригасла після випікання хліба, але всередині ще зберігалося тепло. Змія пішла до лісу. Оленка принесла широку дерев’яну лопату. — Сідай, Телесику. Хлопчик поглянув на лопату, на піч і на відчинені двері. Йому було страшно, але він розумів: зараз потрібні не сльози, а кмітливість. — Я ніколи не сидів на такій лопаті, — сказав Телесик. — Покажи, будь ласка, як треба сісти.

Оленка сіла на край лопати. — Ось так. Телесик похитав головою. — Не зрозумів. А руки куди покласти? Оленка посунулася далі. — Сюди. — А ноги? — Та ось так! Коли Оленка вмостилася на лопаті, Телесик швидко взявся за держак і підштовхнув її до теплої печі. Зміючка Оленка опинилася на чистій цеглі. Телесик прикрив заслінку. — Посидь тут трішки. Піч уже не гаряча, а мені треба вибиратися додому. — Випусти мене! — застукала Оленка. Та Телесик уже вибіг із хатини, зачинив двері та озирнувся. Неподалік ріс високий явір. Хлопчик обхопив стовбур і швидко видерся на верхню гілку. Там, серед густого листя, він причаївся.

Незабаром повернулася Змія. Почула вона стукіт, відчинила піч і випустила Оленку. — Телесик перехитрив мене й утік! — поскаржилася Оленка. Змія вибігла надвір. Шукала під ґанком, за кущами, біля діжки й серед папороті. А Телесик сидів на яворі тихо-тихо. Раптом під його ногою тріснула суха гілочка: — Хрусь! Змія підняла голову. — Ось де ти сховався! Вона почала гризти явір. За нею взялися інші змії, які прийшли до хатини. Гризли вони кору, відпочивали й знову бралися до роботи. Міцний явір довго не піддавався. Та незабаром стовбур почав потріскувати. Телесик міцно тримався за гілку й дивився в небо.

Над лісом з’явилася велика зграя гусей. Телесик підвівся на гілці й покликав: — Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята,

Понесіть до рідної хати,

Де чекають батько й мати! Передні гуси почули його. — Нам іще далеко летіти. Нехай допоможе наступна зграя! Гуси зникли за хмарами. А змії продовжували гризти явір. Незабаром прилетіла друга зграя. Телесик знову попросив про допомогу. — Наші крила вже втомилися, — відповіли гуси. — Позаду летять інші. Друга зграя теж зникла в небі. Явір захитався сильніше. Телесик поглянув униз, а потім знову підвів очі до неба.

Нарешті над деревами з’явилося одне маленьке гусеня. Гусеня відстало від зграї та насилу махало втомленими крильцями. Телесик покликав: — Гусенятко, гусенятко!

Візьми мене на крилятко,

Понеси до рідної хати,

Де чекають батько й мати! Маленький птах зробив коло над явором. — Я дуже втомилося, Телесику. Та залишити тебе тут не можу. — Я сяду обережно й міцно триматимуся. Гусеня підлетіло до гілки. Телесик легко перебрався на спину свого рятівника й обійняв маленького птаха за шию. — Тримайся! — попередило гусеня. — Тримаюся! Вони злетіли саме тоді, коли явір гучно затріщав і нахилився. Змія кинулася навздогін, але гусеня вже летіло над річкою.

Летіти було важко. Гусеня трималося низько над луками, час від часу опускалося до води й знову набирало висоту. Телесик підбадьорював маленького рятівника: — Ще трішечки. Он уже наша річка! Незабаром показалися знайомі поля, сільські дахи та стара верба. А в білій хатині дід і баба не знаходили собі місця. Вони вже кілька днів ходили до річки, розпитували сусідів і шукали Телесика на лісових стежках. Увечері баба запалила в печі вогонь. — Напечу пиріжків, — тихо сказала вона. — Телесик так їх любив. Баба витирала сльози краєчком хустки, а дід мовчки сидів біля вікна. Саме тоді гусеня опустилося біля хати. — Дякую тобі, — прошепотів Телесик. — Ти врятувало мене. Маленький птах важко склав крила й залишився відпочивати біля тину. А Телесик сів на призьбу й прислухався.

У хаті баба саме виймала з печі пиріжки. — Цей пиріжок тобі, діду, — сказала вона. — А цей — мені. Знадвору почувся тихий голос: — А мені? Баба завмерла. — Діду, ти чув? Старий прислухався. — Може, вітер біля комина озвався. Баба дістала ще два пиріжки. — Цей тобі, діду, а цей мені. Телесик повторив голосніше: — А мені? Дід схопився з лави. — Це ж наш Телесик! Батьки вибігли надвір. На призьбі сидів їхній син — утомлений, скуйовджений, але живий і неушкоджений. — Синочку! — вигукнула мати. Вона міцно обійняла Телесика. Дід підхопив хлопчика на руки й поніс до хати. Телесикунали дали теплого молока, каші й найбільший пиріжок. А потім він розповів про Змію, Оленку, високий явір і маленьке гусеня.

Мати визирнула у вікно й побачила біля тину маленьке гусеня. Пір’ячко гусеняти було скуйовджене, а втомлені крила майже торкалися землі. — Це мій рятівник, — сказав Телесик. — Якби не гусеня, я не повернувся б додому. Дід насипав у мисочку пшона та добірної пшениці. Мати принесла чистої води. Телесик поставив частування перед маленьким птахом і лагідно розправив пом’яте пір’ячко. Гусеня наїлося, напилося й відпочило на м’якій соломі. Уранці маленький рятівник розправив крила. — Дякую за частування, — сказало гусеня. — А я дякую тобі за сміливість і добре серце, — відповів Телесик. Гусеня злетіло над подвір’ям, зробило прощальне коло й полетіло назустріч своїй зграї. Відтоді Телесик уважно дослухався до материнського голосу й ніколи не поспішав підпливати до чужих людей. А коли над хатою пролітали гуси, він виходив на подвір’я та махав їм рукою. Бо щире добро ніколи не забувається.