Динозаврик Бум-Бум і стежка назад до мами

У Долині М’яких Хмаринок настав теплий і дуже гарний ранок. Над травою літали золоті іскорки світлячків, квіти повільно розкривали пелюстки, а маленькі хмаринки пливли так низько, ніби хотіли привітатися з кожним мешканцем долини. Малюк Бум-Бум прокинувся раніше за всіх. Він висунув носик із затишного листяного ліжечка, потягнувся, тупнув хвостиком по землі: — Бум-бум, бум-бум! І відразу побіг шукати маму. Мама Бум-Бума саме складала в плетений кошик соковиті ягоди, м’ятні листочки та хрусткі корінці для сніданку. — Мамо, мамо! А ми підемо сьогодні гуляти? — нетерпляче запитав Бум-Бум, підстрибуючи навколо неї. Мама усміхнулася: — Обов’язково підемо. Але спочатку повторимо наше головне правило. Бум-Бум уже знав це правило, проте завжди робив вигляд, ніби чує його вперше. Так було трохи веселіше. Він серйозно випростався, надув щічки і промовив разом із мамою: — Від мами далеко не тікаю, завжди поряд крокую! — Правильно, — лагідно сказала мама. — Навіть якщо побачиш щось дуже цікаве, спочатку поклич мене. Бо в долині багато стежинок, і малюки інколи так захоплюються пригодами, що забувають, куди бігли. — Я не забуду! — гордо сказав Бум-Бум. Мама лагідно торкнулася його носика: — Усі діти так кажуть. А потім то женуться за метеликом, то шукають «ще одну дуже важливу паличку», то раптом знаходять «найкрасивіший камінчик у світі». Бум-Бум хихикнув. Він і справді дуже любив палички, камінчики й усе, що здавалося надзвичайно важливим саме в ту хвилину. Після сніданку мама й Бум-Бум вирушили до Сонячної Галявини. Там росли найзапашніші квіти в долині, дзюркотів маленький струмок, а між папоротями ховалися сріблясті жучки й барвисті ящірки. — Можна я пограюся біля кущика? — запитав Бум-Бум. — Можна, — відповіла мама. — Тільки так, щоб я тебе бачила. — Добре! — вигукнув малюк і побіг гратися, радісно постукуючи хвостиком: — Бум-бум, бум-бум!

Спочатку все йшло чудово. Бум-Бум складав маленькі башточки з камінців, шукав листочки дивної форми й розмовляв із жовтою квіткою, яка, як йому здавалося, дуже уважно його слухала. Та раптом повз його носик пролетіла надзвичайна комашка. Вона була маленька-маленька, але її крильця блищали так, ніби хтось пошив їх із веселки, ранкової роси та маминого святкового намиста. Комашка мерехтіла в сонці й кружляла зовсім низенько. — Ого! — прошепотів Бум-Бум. — Яка красуня! Комашка сіла на листочок трохи далі. Бум-Бум зробив крок. Потім ще один. — Я тільки подивлюся ближче, — сказав він сам собі. Комашка знову злетіла й опустилася вже біля високої папороті. Бум-Бум побіг за нею. Вона спурхнула ще далі — за кущ із рожевими квітами. — Зачекай! Я лише скажу тобі привіт! — гукнув Бум-Бум і, забувши про все на світі, побіг слідом. Комашка знову блиснула сріблом і полетіла поміж двома великими каменями. Малюк шмигнув за нею. Потім проминув маленький пагорбок. Потім — ще один кущик. Потім — вузеньку стежку, якої раніше не помічав. І лише коли блискуча комашка раптом зникла десь у сонячному промінні, Бум-Бум зупинився. — Е-е-е… — тихенько сказав він. Він озирнувся. Ні мами. Ні Сонячної Галявини. Ні знайомого струмка. Навколо стояли високі папороті, камені й зовсім незнайомі дерева. — Мамо? — несміливо покликав Бум-Бум. Відповіло тільки листя: — Ш-ш-ш… Тут Бум-Бум уперше зрозумів, що забіг надто далеко.

Спочатку Бум-Бум вирішив не хвилюватися. — Я ж великий динозаврик, — сказав він сам собі, хоча голос у нього прозвучав уже не дуже впевнено. — Просто зараз повернуся назад. Він пішов у той бік, звідки, як йому здавалося, прибіг. Але за кілька хвилин побачив перед собою не галявину, а невеличкий пеньок, схожий на сердитий гриб. — Дивно, — пробурмотів Бум-Бум. — Здається, я сюди не біг. Він спробував інший шлях. Там знайшлася калюжка, в якій відбивалися хмаринки. Красива, але зовсім не знайома. Потім він пішов ще кудись — і опинився біля куща чорниць. Чорниці були дуже апетитні, але навіть вони не розрадили його. Тепер серце Бум-Бума стукало вже не весело, а тривожно: — Бум… бум… бум… — Ой, — зітхнув він. — Напевно, мама зараз хвилюється. І це була чиста правда. Бо мами, як відомо, мають особливу чарівну силу: вони ще не бачать дитину, але вже відчувають, що ця дитина десь задумала «лише на хвилиночку» вирушити в пригоду. Бум-Бум уявив, як мама озирається довкола і кличе його. Йому стало соромно. — Я ж обіцяв… — тихенько сказав він. Раптом десь у кущах щось зашурхотіло. Бум-Бум підскочив. — Хто тут? Із куща вистрибнула… маленька ящірка з листочком на голові. Вона здивовано подивилася на нього й побігла далі. — Уф, — видихнув Бум-Бум. — А я вже подумав, що це страшне чудовисько. Хоча, якби чесно, у ту мить навіть звичайна ящірка здалася йому майже директоркою страшного лісу. Бум-Бум сів на камінчик і шморгнув носиком. — Треба щось робити, — сказав він.

Саме тоді на стежці з’явилася стара Черепаха Агата. Вона, як завжди, нікуди не поспішала, проте якимось дивом завжди з’являлася саме там, де була потрібна. — Бум-Бум? — спокійно промовила вона. — Чому ти сидиш тут сам і чому твій хвостик не стукає весело, а лежить, як варена морквинка? Бум-Бум мало не заплакав від полегшення. — Агато! Я… я побіг за блискучою комашкою… зовсім трошки… зовсім недалеко… ну, спочатку недалеко… а потім далеко… і тепер не знаю, де мама. Агата уважно вислухала його й кивнула. — Розумію. Це дуже важливий урок. — Я поганий динозаврик? — тихо запитав Бум-Бум. — Ні, — лагідно відповіла Агата. — Ти не поганий. Ти просто маленький і допитливий. Але допитливість без обережності іноді заводить не туди. Бум-Бум опустив очі. — Що ж мені тепер робити? Агата сіла поруч із ним. — Перше правило, якщо загубився: не бігати далі навмання. — А я саме хотів, — чесно зізнався Бум-Бум. — Тому добре, що не побіг, — сказала Агата. — Друге правило: зупинися, глибоко вдихни й поклич маму. Голосно. Ще голосніше. Так, щоб навіть сонна хмаринка почула. Бум-Бум кивнув. — А третє? — запитав він. — Третє — залишайся на місці, де тебе легше знайти. І не соромся кликати на допомогу. Мудрість не в тому, щоб усе зробити самому. Мудрість — це вчасно покликати дорослого. — Навіть якщо я вже майже великий? Агата всміхнулася: — Особливо якщо ти вже майже великий. Бум-Бум мимоволі хихикнув. — Добре. Я спробую.

Бум-Бум глибоко вдихнув. Потім ще раз. Потім розправив плечики, підняв голівку й гукнув: — Маааамо-о-о! У відповідь пролунав лише відгомін. — Ще раз, — спокійно сказала Агата. — Маааамо-о-о! Я тут! За хвилину десь далеко-далеко почувся знайомий голос: — Бум-Бум! Синочку, де ти? Очі малюка одразу засяяли. — Мамо! Я тут! З Черепахою Агатою! — Ще голосніше, — порадила Агата. І Бум-Бум закричав так старанно, що навіть метелик на сусідній гілочці здригнувся: — МАМО! Я ТУТ! І тут крізь папороті майнула знайома постать. Це була мама. Вона швидко підійшла до Бум-Бума, обійняла його шиєю й міцно притисла до себе. — Ох, Бум-Бум! Я так хвилювалася! Моє серце вже стукало не просто бум-бум, а бум-бум-бум-бум без жодної перерви! Бум-Бум винувато опустив очі. — Вибач, мамо. Я побіг за блискучою комашкою. Спочатку вона була близько. А потім я забув, що треба кликати тебе. Мама лагідно зітхнула. — Я знаю, малюче. У світі стільки цікавого, що ніжки часом біжать швидше за думки. Агата кивнула: — Головне, що Бум-Бум зупинився, не побіг і покликав на допомогу. Мама вдячно посміхнулася Черепасі Агаті: — Дякую вам, мудра Агато. — Завжди рада допомогти, — відповіла черепаха.

Коли мама й Бум-Бум повільно йшли назад знайомою стежкою, малюк міцно тримався поруч. Навіть хвостик у нього стукав уже тихенько-тихенько, ніби сам соромився: — бум… бум… — Мамо, — тихо сказав Бум-Бум, — ти дуже злякалася? — Так, — чесно відповіла мама. — Коли я озирнулася і не побачила тебе поруч, мені стало страшно. Бо для мами найважливіше — знати, що її малюк у безпеці. Бум-Бум притулився до неї боком. — Я не хотів тебе лякати. — Я знаю, — сказала мама. — Ти не хотів. Тому ми й повторюємо правила не для покарання, а для безпеки. — Я запам’ятаю, — пообіцяв Бум-Бум. — Давай повторимо разом, — запропонувала мама. І вони почали загинати пальчики. — Перше: якщо хочеш кудись піти — спочатку скажи мамі або татові. — Друге: далеко не відбігай, навіть якщо дуже цікаво. — Третє: якщо раптом загубився — зупинись, залишайся на місці й клич дорослих. — Четверте: не ховайся й не мовчи. — П’яте, — додав Бум-Бум, — не бігти за блискучими комашками без дозволу. Мама усміхнулася: — Оце правило мені особливо подобається.

Коли вони повернулися додому, Бум-Бум ще довго думав про свою пригоду. Увечері він сидів біля мами, гриз солодкий корінець і вже зовсім по-дорослому розмірковував: — Виходить, бути сміливим — це не тікати кудись самому? — Не зовсім, — лагідно сказала мама. — Бути сміливим — це і вміти зупинитися, коли небезпечно. І покликати на допомогу. І слухати тих, хто тебе любить. Бум-Бум серйозно кивнув. Наступного дня вони знову пішли гуляти на Сонячну Галявину. І знаєш що? Там знову з’явилася блискуча комашка. Вона пролетіла просто перед носиком Бум-Бума й сіла на камінець трохи далі. Малюк завмер. Комашка мерехтіла так само красиво, як і вчора. Бум-Бум обернувся до мами й голосно сказав: — Мамо, можна я підійду ближче подивитися на комашку? Але тільки разом із тобою! Мама усміхнулася так широко, що, здавалося, навіть сонце стало світити яскравіше. — Можна, — відповіла вона. — Саме так і роблять розумні динозаврики. Бум-Бум радісно тупнув хвостиком: — Бум-бум, бум-бум! І вони пішли дивитися на блискучу комашку разом. З того дня Бум-Бум запам’ятав дуже важливу річ: цікавість — це чудово, пригоди — це весело, але найкращі пригоди завжди ті, де мама поруч. А якщо раптом якась блискуча комашка знову заманливо летітиме вперед — що ж, тепер Бум-Бум уже знав, як діяти правильно. Бо маленький динозаврик може бути і допитливим, і слухняним одночасно. І це, між іншим, справжня суперсила.