Боря прощається з майданчиком
Добра казка про те, як Боря не хотів іти з майданчика, але навчився завершувати гру спокійно.
Про що ця казка
Боря весело грається на майданчику: катається з гірки, возить машинку в піску й зовсім не хоче йти додому. Коли мама каже, що час збиратися, Боря засмучується, просить “ще трошки” і сердиться. Але мама показує простий ритуал: спочатку попередження, потім один останній раз, потім прощання з майданчиком і план на те, що буде вдома. Боря поступово розуміє: закінчувати гру буває сумно, але майданчик нікуди не зникає, а повернутися можна іншим разом.
Боря прийшов на майданчик і одразу побачив гірку. Потім пісочницю. Потім гойдалку. Потім ще одну гірку, трохи меншу, але теж дуже важливу. — Ого! — сказав Боря. — Тут треба все встигнути! Мама усміхнулася. — Встигнемо пограти. А потім підемо додому обідати. Боря кивнув. Але, чесно кажучи, слово “додому” він пропустив повз вуха. Бо гірка вже чекала.
Боря заліз на гірку. Сів. Помахав мамі. І поїхав униз: — Ш-ш-шух! Це було так весело, що Боря одразу побіг знову. Потім ще раз. І ще раз. Гірка не втомлювалася. Боря теж майже не втомлювався. Тільки мама на лавочці пила воду так, ніби дивилася маленькі спортивні змагання.
Після гірки Боря пішов у пісочницю. Він взяв червону машинку й зробив для неї дорогу. Пісок був м’який. Машинка їхала повільно: бр-р-р. Потім швидко: бррр-р-р! Боря побудував міст, тунель і маленьку гору. — Це не просто гора, — сказав Боря. — Це гора для дуже сміливої машинки. Мама кивнула. — Машинка сьогодні має важливу роботу.
Мама подивилася на годинник. — Боря, ще трохи пограємо, а потім будемо збиратися. Боря не підняв голови. — Угу. Машинка саме заїжджала в тунель. — Ти почув? — м’яко запитала мама. Боря зітхнув. — Почув. Але всередині йому зовсім не хотілося збиратися. Бо тунель ще не був достатньо тунельний. І гора ще могла стати більш горою.
Через кілька хвилин мама підійшла ближче. — Боря, час додому. Обід уже чекає. Боря міцно притис машинку до себе. — Ні. Я ще граю. — Я бачу. Гра дуже цікава. — Тоді я не піду. Мама присіла поруч. — Розумію, що не хочеться. Закінчувати гру буває сумно. Боря насупився. — Майданчик ще не награвся. Мама ледь усміхнулася. — Можливо. Але Боря вже час обідати.
Боря почав просити: — Ще трошки. Ще одну дорогу. Ще один тунель. Ще одну гірку. Ще одну маленьку-маленьку хвилинку. Мама уважно слухала. — Коли ми кажемо “ще одну хвилинку” багато разів, хвилинки складаються в цілий вагон. Боря подивився на машинку. — А вагон великий? — Дуже, — сказала мама. — Майже як мамина сумка, коли ми йдемо гуляти. Боря хихикнув. Мамина сумка справді іноді була схожа на маленьку шафу.
Мама сказала: — Давай зробимо так: один останній спуск з гірки або одна остання дорога для машинки. Ти обираєш. Боря задумався. Хотілося і спуск. І дорогу. І ще трошки посидіти в піску. Але мама сказала “один”. Боря зітхнув. — Остання дорога. — Добре, — сказала мама. — Остання дорога, а потім збираємося. Боря провів машинку по піску дуже уважно. Повільно. Красиво. Навіть трохи урочисто.
Червона машинка поїхала через міст. Потім у тунель. Потім навколо гори. Потім зупинилася біля маленького камінця. — Це гараж, — сказав Боря. — Чудовий гараж, — відповіла мама. Боря ще трохи потримав машинку в руках. Йому все одно було сумно. — Я не хочу прощатися. — Можна сумувати, — сказала мама. — І все одно збиратися. Боря подивився на пісочницю. Пісочниця мовчала. Але виглядала так, ніби розуміє.
Мама запропонувала: — Давай попрощаємося. Боря здивувався. — З ким? — З майданчиком. З пісочницею. З гіркою. З лавочкою, якщо хочеш. Боря підняв машинку. — Бувай, пісочнице. Бувай, гора. Бувай, тунель. Потім подивився на лавочку. — Бувай, лавочко. Мама тихенько сказала: — Лавочка дуже рада, що її теж помітили. Боря посміхнувся.
Боря підійшов до гірки. — Бувай, гірко. Я ще прийду. Гірка стояла на місці. Синя, блискуча і спокійна. Вона не збиралася тікати. Не пакувала валізу. Не сідала в автобус. Просто чекала наступного разу. — Вона правда буде тут потім? — запитав Боря. — Так, — сказала мама. — Майданчик залишається. Ми повернемося іншим разом.
Боря поклав червону машинку у відерце. Потім поклав лопатку. Потім ще один маленький камінець, який раптом став дуже потрібним. — Камінець теж додому? — запитала мама. Боря подумав. — Ні. Він живе тут. Боря повернув камінець біля пісочниці. — Бувай, камінчику. Мама простягнула руку. Боря взяв її. Йти додому все ще трохи не хотілося. Але вже було легше.
Дорогою мама сказала: — Вдома буде обід. А після обіду можна помити машинку від піску. Боря подивився на відерце. — Машинка буде купатися? — Трошки, — сказала мама. — Без піни до стелі. — А якщо піна буде до стелі? — Тоді тато дуже здивується. Боря засміявся. Йому стало цікаво, що буде вдома.
Вдома Боря поставив машинку біля дверей. Потім помив руки. Потім сів обідати. — Я не хотів іти, — сказав Боря. — Знаю, — відповіла мама. — Але я зробив останню дорогу. І попрощався. — Так. Це була твоя маленька перемога. Боря подумав. Маленька перемога була приємна. Майже як останній спуск з гірки.
Після обіду Боря помив червону машинку. Пісок змився. Колеса знову блищали. — Завтра або іншим разом ми знову підемо на майданчик? — запитав Боря. — Так, коли буде час, — сказала мама. Боря кивнув. Тепер він знав: якщо гра закінчується, це не назавжди. Можна зробити останній раз. Можна попрощатися. Можна піти додому. А майданчик чекатиме нової зустрічі.
Чому вчить ця казка
Іти з майданчика буває важко, коли гра дуже цікава. Але якщо зробити останній раз, попрощатися й знати, що буде далі, прощатися стає легше.
Читайте казки з ілюстраціями офлайн і слухайте голосом рідних у застосунку SHAFA Kids
