Велика гра птахів і звірів

Це було за давніх часів, коли звірі й птахи ще розуміли мову одне одного. Поміж укритими лісами горами лежала широка зелена долина. Уздовж неї бігла чиста річка. Над водою схилялися верби, на схилах шуміли дуби й каштани, а високо в небі ширяв Орел. Якось звірі зібралися біля річки й послали птахам виклик: — Виходьте на поле! Зіграємо в анеца! Анеца була великою грою з маленьким шкіряним м’ячем. У ній перемагали ті, кому вистачало швидкості, спритності й пильності. Птахи прийняли виклик. — Зустрінемося на світанку, коли туман підніметься над річкою, — відповів Орел. І вся долина загомоніла від приготувань.

Капітаном звірів став Ведмідь. Дорогою до поля він підкидав важкі колоди, наче то були сухі гілочки. — Ніхто повз мене не пройде! — гримів він. — Я зупиню будь-кого! Слідом біг Олень. Він легко злітав на пагорби й одним стрибком долав струмки. — Поки інші зроблять перший крок, я вже буду біля воріт! — вихвалявся він. Позаду поважно ступав Террапін, Велика Черепаха. За тих часів він був значно більшим за теперішніх черепах. Його панцир виблискував, немов гладенький камінь із річкового дна. — Нехай лише спробують відібрати в мене м’яч, — казав Террапін. — Мене навіть буря не зрушить! Звірі дивилися на своїх силачів і були певні, що перемога вже в них.

Птахи зібралися на високому гірському хребті. На верхній гілці сидів їхній капітан Орел. Поруч умостилися Яструб і величезна Тла’нува — швидка й могутня птиця зі стародавніх оповідей. Трохи нижче розташувалися дрозди, серпокрильці та маленька пурпурова ластівка на ім’я Цуцу. Напередодні гри птахи танцювали навколо барабана. Його глибокий голос котився над лісом: Бум-бум. Бум-бум. Тепер птахи чистили пір’я й поглядали на звірів, які збиралися в долині. — Ведмідь дуже дужий, — промовив Яструб. — А Олень прудкий, наче вітер, — додала Цуцу. — Нам не потрібно мірятися з ними силою, — відповів Орел. — Нехай кожен скористається власним даром. Проте навіть капітан ще не знав, як його команда зупинить могутніх звірів.

Раптом по стовбуру дерева зашурхотіла кора. До птахів дерлися двоє маленьких звірят. Кожне було завбільшки з польову мишку. Вони чіплялися лапками за тріщинки й поволі піднімалися до верхівки. Нарешті малюки дісталися гілки, на якій сидів Орел. — Дозволь нам грати разом із вами, — попросило перше звірятко. Орел здивовано розправив крила. — Але ж у вас по чотири лапи. Чому ви не пішли до команди звірів? Малюки похнюпилися. — Ми приходили до них, — відповіло друге звірятко. — Та Ведмідь засміявся і сказав, що ми надто малі. А Террапін навіть не захотів нас вислухати. — Вони вирішили, що від нас не буде жодної користі, — додало перше. Птахи перезирнулися. — Малий зріст іще не означає малого таланту, — сказав Орел. — Ви отримаєте нагоду показати, що вмієте.

— Як же вони гратимуть разом із нами? — запитав Яструб. — Адже вони не мають крил. Птахи замислилися. Цуцу пролетіла над галявиною і побачила старий барабан, під звуки якого вони танцювали перед грою. Його міцну шкіряну поверхню тримав обід із гнучкої тростини. — Тут знайдеться все, що нам потрібно! — вигукнула ластівка. Птахи обережно відділили від краю барабана два невеликі шматочки шкіри. Яструб надав їм форми широкого листя. Цуцу принесла тонкі тростинові прутики, а інші птахи допомогли натягнути й закріпити нові крила. Перше звірятко підняло передні лапки. Крила розгорнулися. — Спробуй, — підбадьорив його Орел. Малюк ступив із гілки просто в повітря.

Спочатку нового літуна хитнуло праворуч. Потім ліворуч. Але він не впав. Звірятко махнуло крилами, промайнуло між гілками, облетіло стовбур і вправно перекинулося в повітрі. — Лови! — гукнув Орел і кинув йому м’яч. Малюк стрілою полетів униз, підхопив м’яч і знову злетів угору. Яструб спробував наздогнати його, та звірятко пірнуло під гілку, різко повернуло й опинилося в нього за спиною. Птахи радісно загомоніли. — Тебе не так легко спіймати! — засміявся Орел. — Відтепер твоє ім’я — Тла’меха, Кажан. Тла’меха склав нові крила й уклонився. Тепер у пташиній команді був гравець, здатний вислизнути навіть від найпрудкішого суперника.

Друге звірятко теж мріяло літати. Та шкіри від барабана вже не залишилося. — Невже для мене крил не знайдеться? — засмутилося воно. Орел уважно оглянув малюка. Між його передніми й задніми лапками виднілися м’які складки шкіри. — Інколи новий дар уже захований усередині тебе, — сказав капітан. — Треба лише допомогти йому розкритися. Дві сильні птиці дуже обережно розправили складки на боках звірятка. Вони ставали дедалі ширшими, аж поки не перетворилися на легкі літальні перетинки. Малюк видерся на високу гілку. Затамував подих. І стрибнув. Він не махав крилами, як птах, а плавно ковзав над землею. Так з’явився Тева — Летяга. Орел кинув йому м’яч. Тева впіймав його зубами й легко перелетів на сусіднє дерево.

На світанку туман піднявся над річкою, відкриваючи зелене поле. Звірі вишикувалися на землі. Птахи зайняли місця на гілках. Ведмідь помітив серед них двох малюків і зареготав: — Невже птахи не знайшли гравців більшого розміру? Тла’меха нічого не відповів. Тева також промовчав. Орел підняв маленький шкіряний м’яч. Долина принишкла. Навіть листя на деревах перестало шелестіти. Капітан підкинув м’яч високо в небо. Гра почалася. Олень зірвався з місця. За ним помчав Ведмідь, і від кожного його кроку тремтіла земля. Террапін рушив до воріт, упевнений, що ніхто не наважиться стати на його шляху.

Та першим до м’яча кинувся Тева. Він відштовхнувся від дубової гілки, широко розправив перетинки й полинув над полем. Олень біг унизу. Ще трохи — і він дістався б до м’яча. Але Тева випередив його. Летяга спіймав м’яч просто в повітрі, долетів до високої сосни й швидко видерся на верхівку. Звідти він передав м’яч Орлові. Орел кинув його Яструбові. Яструб — Тла’нуві. М’яч літав над долиною так швидко, що Ведмідь лише крутив головою. — Спускайтеся нижче! — гукав він. — Спробуйте пограти з нами на землі! Та птахи й далі передавали м’яч від дерева до дерева.

Раптом із гір налетів сильний вітер. Порив підхопив м’яч і відніс його вбік. М’яч проминув крило Яструба й почав падати. Ведмідь кинувся вперед. — Тепер він мій! М’яч опускався дедалі нижче. Ще одна мить — і він потрапив би у величезні ведмежі лапи. Тоді маленька Цуцу склала крила й стрімко полетіла вниз. Біля самої трави вона підхопила м’яч і знову знялася в повітря. Ведмідь ляснув лапами, але впіймав лише пучечок трави. — Тла’мехо! — покликала Цуцу. Ластівка розвернулася й кинула м’яч Кажанові. Тла’меха спіймав його на льоту.

Тла’меха летів так низько, що ледь не торкався крилами трави. Олень помчав слідом. Він був найпрудкішим бігуном у всій долині. Відстань між ним і Кажаном швидко скорочувалася. Та Тла’меха не став змагатися з Оленем у швидкості. Він раптом звернув ліворуч. Олень промчав повз нього. Тла’меха метнувся праворуч. Ведмідь заступив дорогу, але маленький гравець пролетів просто під його піднятою лапою. Попереду з’явилися ворота. Террапін став перед ними й широко розставив лапи. Тла’меха злетів над його панциром, зробив коло й спрямував м’яч точно між стовпами. На одну коротку мить усі завмерли. А тоді долину наповнили радісні пташині голоси. Птахи перемогли!

Ведмідь зупинився посеред поля. Террапін повільно опустився на всі чотири лапи. Вони так багато вихвалялися силою, але за всю гру жодного разу не торкнулися м’яча. А маленькі звірята, яких вони прогнали, вирішили долю змагання. Птахи оточили Тла’меху й Теву. Орел подякував їм за сміливість. А Цуцу подарували висушений гарбуз-горлянку, щоб вона могла влаштувати в ньому затишне гніздечко. Кажуть, відтоді пурпурові ластівки охоче селяться в таких гарбузових будиночках. Тла’меха назавжди зберіг свої широкі крила. Тева зберіг легкі перетинки, на яких міг ковзати між деревами. А гравці черокі ще довго згадували їх перед змаганнями: Теву — за сміливий стрибок, Тла’меху — за спритний політ над самою землею. Так завершилася велика анеца птахів і звірів. І відтоді мудрий капітан спершу дізнається, який дар має маленький учасник, і лише потім вирішує, наскільки він великий.