Слон та песик

Давно це було в Індії, де під спекотним сонцем росли високі пальми й розлогі дерева. Біля царського палацу жив великий слон. Для нього збудували просторий дім із високим дахом. Поряд був затінений двір, а за двором пролягала стежка до водойми. Щоранку доглядач приносив слонові їжу й свіжу воду. Одного дня, коли слон обідав, біля воріт з’явився маленький песик. Вушка в нього звисали, хвостик був тоненький, а живіт тихо бурчав. Песик потягнув носом. У дворі пахло вареним рисом. Він просунув голову між відчиненими стулками воріт. Побачив чотири величезні ноги, довгий хобот — і завмер. Слон теж помітив гостя. Перестав жувати. Опустив голову. Великий дивився на маленького. Маленький — на великого.

Песик обережно переступив поріг. Підійшов ближче й помітив біля слонової миски розсипаний рис. Нюхнув. З’їв кілька зерняток. Потім озирнувся на слона: чи не сердиться? А слон стояв спокійно. Лише кінчик хобота ледь ворушився. Песик з’їв іще трохи рису. Живіт більше не бурчав, і хвостик почав поволі погойдуватися. Наступного дня він прийшов знову. Слон почув тупіт маленьких лап і повернувся до воріт. Песик підбіг до знайомого місця. Цього разу слон набрав хоботом трохи рису зі своєї миски й поклав поруч. Песик заходився їсти. Слон продовжив обід. Тепер у дворі було чути не лише слонове сопіння, а й задоволене песикове чавкання.

Відтоді песик приходив щодня. Спочатку — тільки поїсти. Потім лишався перепочити в затінку. А згодом почав чекати слона ще до того, як доглядач приносив обід. Коли слон ішов через двір, песик дріботів поруч. Туп. Туп. Туп. Туп-туп-туп-туп! На один великий крок припадало кілька маленьких. Іноді слон опускав хобот до землі й вигинав його дугою. Песик пробігав під нею, повертався й знову прослизав під слоновим хоботом. Хвостик так і крутився! А коли надворі ставало спекотно, друзі відпочивали під дахом. Слон укладався на свіжу підстилку. Песик крутився поряд, вибирав зручне місце й згортався клубочком. Доглядач звик бачити їх разом. Проте ще не розумів, що маленький гість приходить уже не тільки за рисом.

Якось до слонового двору завітав селянин. Песик підбіг до воріт і привітно завиляв хвостом. Селянин присів, простягнув руку й почекав, поки той обнюхає пальці. — Який хороший песик, — сказав він доглядачеві. — Продаси його мені? У мене є дім і просторий двір. Доглядач глянув на маленького гостя. Він подумав: у власному домі песикові буде добре. Селянин дав доглядачеві гроші й повернувся до своєї повозки, що стояла біля воріт. На дні лежала м’яка солома. Чоловік обережно взяв песика на руки й посадив усередину. Песик спершу обнюхав солому. Потім підвів голову — повозка рушила. За бортом повільно попливли ворота. Песик уперся передніми лапками в край і визирнув. Слон стояв посеред двору. Песик тихенько заскавчав. Слон почув його, підійшов до воріт і простягнув хобот услід повозці. Та колеса вже котилися дорогою. За поворотом слона не стало видно. Песик сів на солому, не відводячи очей від дороги позаду. А слон залишився біля воріт. Він прислухався, чи не затупотять знайомі маленькі лапки.

Коли повозка зникла за деревами, слон іще трохи постояв біля воріт. Потім повернувся у двір. Ось тут песик зазвичай біг поруч. А біля цього стовпа підстрибував і крутив хвостиком. Слон опустив хобот і вигнув його дугою — так, як робив під час їхньої гри. Почекав. Ніхто не пробіг під хоботом. Слон повільно опустив його на землю. Доглядач приніс обід. Та слон спершу озирнувся до воріт: маленький друг завжди прибігав на запах їжі. Сьогодні біля миски ніхто не тупотів. Тим часом повозка приїхала до селянського дому. Чоловік переніс песика у двір, налив води й поставив їжу. Песик обнюхав нове місце. Знайшов затінок під деревом, але не влігся. Він повернувся до хвіртки. Десь за нею загуркотіли колеса. Песик підскочив, завиляв хвостом і визирнув у щілину. Повз проїхала чужа повозка. Слона не було. Хвостик завмер. Селянин покликав песика до себе й погладив за вушком. Песик притулився до його руки, а тоді знову поглянув на хвіртку. Коли стемніло, слон улігся під дахом. На підстилці поруч залишилося місце для маленького клубочка. Слон торкнувся його хоботом. Порожньо. А в іншому дворі песик довго крутився на новій підстилці. Тут було м’яко. Було тихо. Тільки поруч ніхто не сопів. Песик поклав голову на лапки й тихенько заскавчав. Слон теж не спав. Почувши шелест біля воріт, він одразу підняв голову. Але то лише вітер ворушив листя.

Наступного ранку доглядач пішов до царя. — Наш слон сумний. Майже не торкається їжі й не хоче йти до води. Я не знаю, що з ним. Цар покликав свого радника. — Піди до слона. Подивися, що сталося. Радник прийшов у двір і не став квапити великого звіра. Постояв поруч. Простежив за його поглядом. Слон раз у раз повертав голову до воріт. Радник помітив маленьке прим’яте місце на підстилці. — Хтось відпочивав тут біля нього? — запитав він. — Песик, — відповів доглядач. — Він і їв зі слоном, і грався, і спав поруч. — А де він тепер? — Я продав його селянинові. — І відтоді слон став сумувати? Доглядач замислився. Згадав учорашній обід. Відчинені ворота. Хобот слона, простягнутий услід песикові. — Так. Саме відтоді. Радник кивнув. — Він чекає свого друга.

Радник повернувся до царя й усе розповів. — Треба знайти песика, — сказав цар. Доглядач не знав, у якому селі жив його новий господар. Тому цар послав вісників дорогами й селами. Вони сповіщали: — Хто нещодавно купив маленького песика біля царського слонового двору, поверніться з ним до палацу. Слон сумує за своїм другом. Гроші за песика вам повернуть. Один із вісників дістався села, де жив селянин. Той почув звістку й подивився на хвіртку. Песик знову сидів біля неї. Селянин підійшов і присів поруч. — То ось кого ти виглядаєш. Песик підвів голову. — Я не знав, що ви друзі, — тихо сказав чоловік. — Ходімо. Повернемося до твого слона. Песик скочив на лапи й завиляв хвостом. Селянин обережно підняв його й посадив на солому в повозці. Вони рушили назад, до палацу.

Селянин зупинив повозку біля воріт і обережно опустив песика на землю. Песик одразу побіг до слона. — Гав! Гав-гав! Слон простягнув хобот назустріч. Песик притиснувся до нього боком, а потім підскочив і закрутив хвостиком. Слон опустив хобот до землі й вигнув його знайомою дугою. Цього разу чекати не довелося. Песик шмигнув під нею, розвернувся й побіг назад. Слон радісно засурмив. Під його хоботом знову тупотіли маленькі лапки. Селянин дивився на друзів і всміхався. А доглядач відчинив ворота навстіж. — Заходьте. Обідати час.

Цар наказав повернути селянинові гроші, а песикові дозволив залишитися біля слона. Доглядач приніс обід. Поставив велику миску. А поруч — маленьку. Песик підбіг до своєї їжі. Та перш ніж почати їсти, підняв голову. Слон дивився на нього. Хвостик завиляв. Слон тихенько торкнувся хоботом землі біля маленької миски й нарешті взявся до обіду. Після їжі вони разом пішли через двір. Туп. Туп. Туп. Туп-туп-туп-туп! Великі кроки й маленькі лапки. А коли сонце піднялося високо, друзі повернулися в затінок. Слон улігся на підстилку. Песик покрутився поряд і вмостився біля нього. Доглядач переконався, що обоє лежать у затінку. Відтепер, приносячи слонові обід, він завжди кликав: — А де наш маленький друг? І з-під даху відразу долинало: — Гав!