Коза-Дереза

Жили собі дідусь та бабуся в біленькій хатині під солом’яною стріхою. Біля вікон цвіли чорнобривці, у садку достигали вишні, а за плетеним тином простягався зелений луг. Одного дня дідусь повернувся з ярмарку. У руках він тримав барвисту мотузочку, а за ним ішла біла Коза з маленьким дзвіночком на шиї. Дзень-дзелень! Дзень-дзелень! — Поглянь, яку Козу я привів! — сказав дідусь. — Гарна Коза, — усміхнулася бабуся. — Буде в нас свіже молочко до каші. Коза почула про кашу й задоволено мекнула: — Ме-е-е! Наступного ранку бабуся повела Козу на луг. Там росла соковита трава, шелестіли молоді листочки, а між камінцями дзюркотів чистий струмок. Коза їла травичку, ласувала листочками й пила прохолодну воду. За цілий день її животик став кругленьким, наче маленький гарбузик. Увечері бабуся привела Козу додому. Дідусь вийшов до воріт і запитав: — Кізонько мила, чи ти пила, чи ти їла? Коза кліпнула очима й заспівала: — Ні, дідусю, не пила й не їла!

Тільки бігла через місточок,

ухопила кленовий листочок.

Тільки стала край водиці —

проковтнула краплю з криниці! Дідусь здивувався. — Невже Коза залишилася голодною? — Та вона цілий день їла! — сказала бабуся. — І травичку щипала, і воду пила. А Коза тільки дзенькнула дзвіночком і відвернулася.

Наступного дня дідусь вирішив сам повести Козу на луг. Він бачив, як Коза їла зелену траву. Хрум-хрум! Бачив, як вона зривала молоді листочки. Хрум-хрум! Бачив, як довго пила воду зі струмка. Хлюп-хлюп! — Оце добре пообідала, — задоволено сказав дідусь. Увечері він повернувся додому короткою стежкою й знову зустрів Козу біля воріт. — Кізонько мила, чи ти пила, чи ти їла? Коза навіть не замислилася: — Ні, дідусю, не пила й не їла!

Тільки бігла через місточок,

ухопила кленовий листочок.

Тільки стала край водиці —

проковтнула краплю з криниці! Тепер дідусь зрозумів, що Коза говорить неправду. — Навіщо ж ти обманювала? — засмучено запитав він. — Через твої слова я не повірив бабусі. Дідусь одразу попросив у бабусі пробачення. Коза опустила голову. Їй стало ніяково, але зізнатися в неправді вона не наважилася. Коза розвернулася й побігла за ворота. Дзень-дзелень! Дзень-дзелень! Так швидко побігла, що навіть не помітила, як опинилася в лісі.

У лісі під великим дубом стояла маленька хатинка. На вікні висів вишитий рушничок, а біля порога лежав кошик із морквою. У цій хатинці жив Зайчик. Саме того ранку він пішов по капусту. Коза зазирнула всередину. — Ме-е-е! Яка затишна хатинка! Вона зайшла, зачинила двері й сіла на лавку. Незабаром повернувся Зайчик. Він поставив кошик біля порога й потягнув двері. Зачинено! — Хто оселився в моїй хатинці? — запитав Зайчик. Коза затупала копитцями й голосно відповіла: — Я Коза-Дереза,

хитра та рогата!

Тупу-тупу я ногами,

постукаю я рогами!

Не підходь до хатинки —

утікай мерщій з стежинки! Зайчик ніколи не бачив Козу-Дерезу. Може, вона велика, як гора? А може, її роги дістають до хмар? Відійшов він під берізку й засумував.

Повз проходив Вовчик. — Чому ти сумуєш, Зайчику? — У моїй хатинці оселилася Коза-Дереза. Вона мене не пускає. — Не журися! Я допоможу. Вовчик підійшов до дверей: — Козо-Дерезо, виходь із чужої хатинки! Коза затупала ще голосніше: — Я Коза-Дереза,

хитра та рогата!

Тупу-тупу я ногами,

постукаю я рогами! Вовчик уявив величезні роги й обережно відступив. — Мабуть, покличемо когось сильнішого. Незабаром прийшов Ведмідь. Він був такий великий, що під його лапами хрустіли гілочки. — Я допоможу! Ведмідь набрав повні груди повітря й загарчав: — Козо-Дерезо, звільни Зайчикову хатинку! А Коза знову затупала й повторила свою грізну пісеньку. Ведмідь почухав лапою вухо. — Голос у неї гучний. А роги, напевно, ще гучніші. Він теж відійшов. Зайчик сів на пеньок. Вовчик сів поруч. Ведмідь примостився біля них, хоча пеньок під ним підозріло зарипів.

Поблизу хатинки протікав струмок. У ньому жив маленький Рак. Він почув розмову, виліз на берег і запитав: — Чому ви всі сидите? — У моїй хатинці Коза-Дереза, — пояснив Зайчик. — Ми не знаємо, як її попросити вийти. — Я спробую, — сказав Рак. Вовчик здивувався. Ведмідь нахилився нижче, щоб краще роздивитися маленького помічника. — Але ж ти зовсім маленький! — Маленький, — погодився Рак. — Зате я знаю: хатинка належить Зайчикові. Рак повільно рушив до дверей. Крок-крок. Крок-крок. Швидко йти він не вмів, але повертати назад не збирався. — Козо-Дерезо, виходь, будь ласка. Не можна забирати чужу оселю. — Я нікого не боюся! — вигукнула Коза. Рак знайшов щілинку, пробрався до хатинки й легенько вщипнув Козу за хвостик. — Ой! Хто там? — підстрибнула вона. — Це я, маленький Рак. Але справа не в моїх клешнях. Ця хатинка не твоя, і Зайчик чекає надворі. Коза поглянула у вікно. Під берізкою стояв сумний Зайчик. Поруч чекали Вовчик і Ведмідь. Коза зрозуміла, що знову вчинила нечесно. Вона відчинила двері й тихо сказала: — Пробач, Зайчику. Я мала попросити дозволу.

Зайчик повернувся до своєї хатинки. Він поставив на стіл моркву, капусту та горщик запашного трав’яного чаю. Навіть для Кози знайшлося місце за столом, бо вона визнала свою помилку й пообіцяла більше не брати чужого. Наступного ранку Коза повернулася до дідуся й бабусі. — Я говорила неправду, — зізналася вона. — А потім зайняла чужу хатинку. Мені дуже шкода. Дідусь відповів: — Добре, що ти сказала правду. Тепер довіру потрібно повертати чесними вчинками. Відтоді Коза більше не вигадувала хитрих історій. Коли ввечері дідусь запитував: — Кізонько мила, чи ти пила, чи ти їла? Коза весело відповідала: — І травичку я щипала,

і водичку куштувала,

через місточок ішла

і всю правду принесла! Дзень-дзелень! Дзень-дзелень! А в лісі ще довго згадували маленького Рака, який не кричав і не вихвалявся, а просто знав, що чинити правильно не страшно. Бо іноді найбільша сміливість живе в найменшому серці.