Цап та Баран

Жили собі Цап та Баран. Цап був бородатий, рогатий і дуже поважний. Він любив ставити копитця рівно й казати: — Треба подумати. Баран був кучерявий, м’який і трохи поспішний. Він часто казав: — А може, вже підемо? Жили вони у дворі біля старої хатини. Там було тісно, галасливо й не дуже весело. Одного ранку Цап подивився на дорогу й сказав: — Підемо, Баране, світу побачимо. Баран кивнув: — Підемо. Разом не страшно.

Вийшли Цап та Баран за ворота. Позаду лишилися тин, хатина й соняшники біля двору. Попереду була стежка: через луг, повз калину, до темного лісу. Цап ішов перший, поважно переставляв копитця. Баран ішов поруч і час від часу оглядався. — А куди ми йдемо? — спитав Баран. — Туди, де буде добре, — відповів Цап. — А якщо там буде не дуже добре? Цап подумав і сказав: — Тоді підемо далі. І друзі рушили вперед.

Ішли вони, ішли, аж бачать: на дорозі лежить старий мішок. Мішок був потертий, зав’язаний мотузкою й важкуватий. Баран зупинився. — Ой, що це? Цап підійшов ближче, понюхав і сказав: — Мішок. — Це я бачу, що мішок, — прошепотів Баран. — А що в ньому? Цап обережно розв’язав мотузочку. Усередині лежала вовча голова з дерева — стара лісова маска, яку хтось загубив після ярмарку. Баран аж підстрибнув. — Ой! Цап теж здригнувся, але швидко випростався. — Не бійся. Вона дерев’яна.

Баран обійшов дерев’яну голову збоку. — А навіщо вона нам? Цап підняв мішок і сказав: — У дорозі всяке може знадобитися. — Навіть така страшна штука? — Особливо така, — поважно відповів Цап. Баран не дуже зрозумів, але сперечатися не став. Цап поклав дерев’яну голову назад у мішок, зав’язав мотузку й перекинув мішок через спину. — Ходімо, Баране. — Ходімо, Цапе. І друзі пішли далі.

Надвечір вони дійшли до лісу. Дерева стояли високі-високі. Листя тихо шелестіло. Десь ухала сова. Баран притулився до Цапа. — Тут темнувато. — Зате тихо, — сказав Цап, хоча сам теж говорив тихіше, ніж удень. На галявині вони знайшли сухі гілочки. Цап склав їх купкою. Баран приніс моху й листя. Скоро на галявині затріщало маленьке тепле вогнище. Друзі сіли поруч. — Разом тепліше, — сказав Баран. — І мудріше, — додав Цап.

Та раптом у кущах щось зашурхотіло. Шурх-шурх. Туп-туп. На галявину вийшли вовки. Не злі, а голодні й дуже здивовані. Вони побачили Цапа, Барана, вогнище й мішок. Найстарший вовк примружився: — Хто це тут біля нашого лісу сидить? Баран ковтнув повітря. Цап теж трохи злякався, але борідку розправив. — Ми подорожні, — сказав він. — Сидимо, гріємося. Вовки стали ближче. Баран тихенько шепнув: — Цапе, треба щось придумати.

Цап швидко подумав. Потім ще раз подумав. А тоді глянув на мішок. — Баране, — сказав він голосно, — подай-но мені нашу вовчу голову. Баран спершу не зрозумів. Цап підморгнув. — Ту саму. Найбільшу. Баран здогадався. Він витягнув із мішка дерев’яну вовчу голову й поклав біля вогнища. Вовки витріщили очі. — Це що таке? — прошепотів молодший вовк. Цап поважно відповів: — Та так, дрібничка з дороги. Баран додав: — У нас ще мішок є.

Вовки переглянулися. Старший вовк намагався бути сміливим. — А навіщо вам вовча голова? Цап погладив борідку. — Для порядку. Баран кивнув так серйозно, як тільки міг. — Так-так. Для порядку. Молодший вовк шепнув старшому: — Може, вони дуже хоробрі? Інший вовк прошепотів: — А може, дуже сильні? Баран почув це й тихенько розправив плечі. Цап сказав: — Сідайте біля вогню, якщо не боїтеся. Вовки дружно зробили крок назад. — Ми? Не боїмося. Просто… нам треба порадитися.

Вовки відійшли за кущі. — Не подобаються мені ці подорожні, — сказав старший вовк. — У них вовча голова, — прошепотів молодший. — І мішок, — додав інший. — І Баран дивиться дуже серйозно. — А Цап узагалі з бородою, — зітхнув найменший вовк. — Мабуть, мудрий. Вовки довго шепотілися. А Цап і Баран сиділи біля вогнища й намагалися не сміятися. — Тільки не хихочи, — прошепотів Цап. — Я не хихочу, — відповів Баран. — Я мужньо мовчу.

Вовки повернулися. Старший вовк кашлянув: — Ми тут подумали… Цап підняв голову: — І що ж ви подумали? Баран тихенько підсунув дерев’яну голову ближче до вогню, щоб вона виглядала ще помітніше. Вовки знову здригнулися. — Ми подумали, що вам тут дуже зручно, — сказав старший вовк. — Тож ми підемо на іншу галявину. — Там теж гарно, — швидко додав молодший. — І трава м’якша, — сказав третій. Цап поважно кивнув: — Як знаєте. Баран теж кивнув: — Доброї ночі.

Вовки пішли. Спершу повільно. Потім швидше. А потім тільки хвости мигнули між деревами. Баран довго мовчав. Потім видихнув: — Ох! Цап теж видихнув: — Отакої. Вони подивилися один на одного й тихенько засміялися. — Ти добре придумав, — сказав Баран. — А ти добре підтримав, — відповів Цап. Вогнище потріскувало. Ліс уже не здавався таким темним. Бо поруч був друг.

Уранці сонечко заглянуло між гілками. Пташки заспівали. На траві блищала роса. Цап та Баран прокинулися, потягнулися й загасили вогнище водою з калюжки. — Треба йти далі, — сказав Цап. Баран подивився на мішок. — А дерев’яну голову візьмемо? Цап подумав. — Ні. Покладемо біля дороги. Може, хтось із ярмарку її шукає. Вони обережно залишили маску на пеньку, щоб її було видно.

Цап та Баран знову рушили стежкою. Попереду були нові луки, нові села й нові пригоди. Баран ішов бадьоріше. — Цапе, а ми справді хоробрі? Цап подумав. — Ми не втекли. Ми подумали. І трималися разом. — Отже, хоробрі? — Отже, друзі. Баран усміхнувся. — Це навіть краще. І вони пішли далі: Цап із борідкою, Баран із кучерями, а між ними — тиха радість від того, що разом навіть лісова ніч стає не страшною, а пригодницькою.