Рукавичка

Був тихий зимовий день. Сніг лежав на полі білою ковдрою, на ялинках блищали сніжинки, а в лісі було так тихо, що чути було, як десь далеко стукає дятел. Ішов лісовою стежкою дідусь. На плечі в нього була торбинка, у руці — ціпок, а поруч біг маленький песик. Дідусь ішов не поспішаючи. Сніг під ногами лагідно рипів: Хрусь-хрусь. Хрусь-хрусь. На руках у дідуся були теплі вовняні рукавички. Червоні, м’які, з гарним візерунком, ніби їх бабуся довгими вечорами в’язала біля печі. Ішов дідусь, ішов, аж раптом одна рукавичка впала просто на сніг. Дідусь не помітив. Песик теж не помітив, бо саме нюхав слід під кущем. Так і залишилася рукавичка лежати посеред білої стежки.

Незабаром із-під сухого листочка вибігла маленька Мишка. — Пі-пі-пі! — сказала Мишка. — Ой, яка гарна хатинка лежить у снігу! Вона оббігла рукавичку з одного боку, з другого боку, зазирнула всередину й радісно пискнула: — Тепло! М’яко! Тут можна погріти лапки. Залізла Мишка в рукавичку й стала там жити. Сидить собі тихенько, носик виглядає, вусики ворушаться. Аж тут по снігу стрибає Жабка. Не зелена літня, а зимова, сонна, у теплому листочку загорнута. — Ква-ква! Хто-хто в рукавичці живе? Мишка відповідає: — Я Мишка-шкряботушка. А ти хто? — А я Жабка-скрекотушка. Пусти й мене погрітися. — Заходь, — сказала Мишка. — Удвох тепліше. Залізла Жабка в рукавичку. Стало їм удвох веселіше.

Біжить лісом Зайчик. Вушка в нього тремтять, лапки по снігу стрибають: Плиг-скік! Плиг-скік! Побачив Зайчик рукавичку й питає: — Хто-хто в рукавичці живе? З рукавички чути: — Я Мишка-шкряботушка.

— Я Жабка-скрекотушка.

А ти хто? — А я Зайчик-побігайчик. Пустіть і мене, бо на снігу лапки мерзнуть. Мишка й Жабка посунулися. — Заходь, Зайчику. Тільки обережно, щоб рукавичку не розтягнути. Заліз Зайчик. Тепер у рукавичці троє. Недовго минуло, аж іде Лисичка. Хвостик пухнастий, очі хитренькі, кроки м’які. — Хто-хто в рукавичці живе? Звірята відповідають: — Я Мишка-шкряботушка.

— Я Жабка-скрекотушка.

— Я Зайчик-побігайчик.

А ти хто? — А я Лисичка-сестричка. Пустіть і мене, я вам казочку розповім. Звірята подумали й сказали: — Заходь, але хвостик складай гарненько. Лисичка залізла в рукавичку, хвостик обережно скрутила клубочком. Стало в рукавичці тісніше, зате дуже затишно.

Іде лісом Вовчик. Не страшний, а трохи змерзлий. Дихнув на лапи й побачив рукавичку. — Хто-хто в рукавичці живе? Звірята відповідають по черзі: — Я Мишка-шкряботушка.

— Я Жабка-скрекотушка.

— Я Зайчик-побігайчик.

— Я Лисичка-сестричка.

А ти хто? — А я Вовчик-братик. Пустіть і мене, бо вітер за комір заліз. — Заходь, — сказали звірята. — Але не крутися дуже. Заліз Вовчик. Рукавичка стала кругленька, наче пухка вареничка. Тут підходить Кабанчик. Ніс п’ятачком, спинка в снігу, сам веселий. — Хрю-хрю! Хто-хто в рукавичці живе? Звірята назвалися. — А я Кабанчик-ікланчик. Пустіть і мене. У рукавичці всі перезирнулися. — Місця мало, але серця добрі. Заходь, тільки повільно. Кабанчик заліз. Рукавичка ще більше надулася.

Аж тут із-за ялинки виходить Ведмедик. Великий, пухнастий, але добрий. Позіхнув і сказав: — Ох, зимно. Хто-хто в рукавичці живе? З рукавички дружно відповіли: — Я Мишка-шкряботушка.

— Я Жабка-скрекотушка.

— Я Зайчик-побігайчик.

— Я Лисичка-сестричка.

— Я Вовчик-братик.

— Я Кабанчик-ікланчик.

А ти хто? — А я Ведмедик-набрід. Пустіть і мене хоч трішечки погріти носа. Звірята здивувалися. — Ти ж такий великий! Ведмедик опустив очі. — Я дуже обережно. Тільки краєчком. Звірята подумали: надворі мороз, а Ведмедик проситься чемно. — Гаразд, заходь. Але тихенько-тихенько. Спробував Ведмедик залізти. Спершу носик, потім лапка, потім друге вушко. Рукавичка розтягнулася, заскрипіла ниточками, але всіх зігріла. Сидять звірята разом. Мишка біля пальчика, Жабка біля долоньки, Зайчик вушка склав, Лисичка хвостик підібрала, Вовчик не крутиться, Кабанчик сопе тихенько, а Ведмедик дихає обережно.

Тим часом дідусь дійшов майже до узлісся й раптом помітив: — Ой! А де моя рукавичка? Песик загавкав: — Гав-гав! Він побіг назад по слідах. Нюхав сніг, крутив хвостиком і скоро знайшов рукавичку. А рукавичка лежить на стежці й ворушиться. Песик здивувався: — Гав? Звірята почули голос песика й тихенько визирнули. Мишка — носиком.

Жабка — оченятами.

Зайчик — вушками.

Лисичка — хвостиком.

Вовчик — мордочкою.

Кабанчик — п’ятачком.

А Ведмедик — цілою головою. Дідусь підійшов і засміявся: — Оце так рукавичка! Стільки гостей зігріла. Звірята чемно вилізли одне за одним. — Дякуємо за тепло, — сказала Мишка.

— Ква, було дуже затишно, — додала Жабка.

— Ми берегли рукавичку, — сказав Зайчик. Дідусь обтрусив рукавичку від снігу й поклав до кишені. А звірята розбіглися лісом — кожен до своєї домівки. Та ще довго згадували, як у маленькій рукавичці знайшлося місце для всіх. Бо коли є доброта, тепло стає більшим.