Хоні та ріжкове дерево

Одного теплого ранку Хоні йшов дорогою. Навколо лежали світлі пагорби. Між камінням росли трави й маленькі квіти. У далині зеленіли оливкові дерева. Хоні любив ходити не поспішаючи. Він слухав птахів і вітався з людьми. Дорога була знайомою, але щодня Хоні помічав на ній щось нове. Раптом біля дороги він побачив дідуся. Той копав у землі невелику ямку.

Поруч із дідусем лежало маленьке деревце. Його стовбур був тонкий, мов паличка. — Доброго ранку! — сказав Хоні. — Що ви робите? — Саджу дерево, — відповів дідусь. Він обережно поставив саджанець у ямку. Потім засипав коріння м’якою землею. Хоні приніс глечик і допоміг полити деревце. Дідусь працював повільно. Він дбав, щоб жоден корінець не зламався. — Тепер йому буде добре, — усміхнувся дідусь.

Хоні роздивився зелені листочки. — Як називається це дерево? — Це ріжкове дерево, — пояснив дідусь. — Коли воно виросте, матиме широку крону. На гілках з’являться довгі солодкі плоди. — А можна буде відпочивати в його затінку? — запитав Хоні. — Звичайно. Птахи сховаються в гілках, а мандрівники сядуть під деревом у спекотний день. Хоні уявив велике зелене дерево. Під ним було прохолодно й затишно.

— Коли ж воно виросте? — поцікавився Хоні. Дідусь трохи подумав. — Перші плоди доведеться чекати сімдесят років. — Сімдесят? — здивувався Хоні. — Це дуже-дуже довго! Він спробував порахувати роки, та скоро збився. Сімдесят здавалося величезним числом. Маленьке деревце хитнуло листочками. Воно наче теж слухало їхню розмову. — Ви самі скуштуєте його плоди? — тихо запитав Хоні. Дідусь усміхнувся і похитав головою.

Дідусь показав на велике дерево неподалік. — Його посадили люди, яких я ніколи не бачив. Та сьогодні воно дарує мені тінь і плоди. Він лагідно торкнувся маленького саджанця. — А це деревце я саджу для своїх дітей та онуків. Одного дня вони сядуть під його гілками й згадають, що дідусь подбав про них. Хоні замислився. Це був подарунок, який ріс дуже повільно. Він поглянув на саджанець і вже не бачив просто тонку паличку.

Хоні попрощався з дідусем і пішов далі. Незабаром сонце піднялося високо. Стало спекотно. Хоні сів у затінку старого дерева. Він з’їв шматочок хліба й випив води. Листя тихо шелестіло. Теплий вітер гладив Хоні по щоках. Над ним погойдувалися гілки. Десь зовсім близько співала маленька пташка. Його очі заплющилися. — Відпочину лише трішечки, — прошепотів Хоні. І заснув міцним чарівним сном.

У казці час уміє бігти дуже швидко. Дощі поливали землю. Сонце зігрівало маленький саджанець. Вітер гойдав його листочки. Деревце росло вище й вище. Його стовбур ставав міцним. Гілки тягнулися до неба. Минали весни, літа, осені й зими. На дереві оселилися птахи. Під широкою кроною з’явилася прохолодна тінь. Повз проходили люди. Діти гралися поруч, а втомлені мандрівники відпочивали. А Хоні все спав. Минуло сімдесят років.

Одного ранку сонячний промінь торкнувся обличчя Хоні. Він розплющив очі, потягнувся й озирнувся. Дорога стала ширшою. Кам’яна огорожа виглядала інакше. А маленького саджанця вже не було. На його місці росло велике зелене дерево. На гілках висіли стиглі плоди. — Яке диво! — прошепотів Хоні. Він торкнувся міцного стовбура. Колись це дерево було тоншим за його палець. Під деревом чоловік збирав плоди у великий кошик.

Хоні підійшов до чоловіка. — Це ви посадили дерево? — запитав він. — Ні, його посадив мій дідусь, — відповів чоловік. — Тоді мій тато був ще маленьким. Чоловік простягнув Хоні стиглий плід. — Скуштуйте. Дерево щороку ділиться з нами врожаєм. Хоні відкусив маленький шматочок. Плід був солодкий. У затінку сміялися діти. Пташки стрибали по гілках і клювали плоди. Тепер Хоні зрозумів слова старого садівника.

Біля великого дерева лежав новий саджанець. — Сьогодні ми посадимо його для наших дітей, — сказав чоловік. Хоні допоміг викопати ямку. Вони розправили корінці, засипали їх землею й принесли воду. Маленьке деревце блиснуло мокрими листочками. Вони разом поставили біля нього камінці, щоб випадково не наступити. Хоні усміхнувся. Тепер він знав: добрі справи схожі на дерева. Одні люди їх починають. Інші допомагають їм рости. А радість отримують усі.