Солом’яний бичок

[[РОЗДІЛ 1: ДІДУСЬ І БАБУСЯ]] Жили собі дідусь та бабуся в біленькій хатині край села. Хатина стояла під старою грушею. Біля вікон цвіли мальви, на тину сушилися глечики, а за городом шуміло золоте поле. Жили вони тихо й мирно, та було їм трохи сумно: ні корівки, ні кізоньки, ні бичка в господарстві не мали. — Ех, — зітхала бабуся, — хоч би маленького бичка мати. Було б веселіше біля хати.

Дідусь почухав вуса, подивився на солому біля клуні й усміхнувся. — А зроблю я тобі бичка, бабусю. Не простого, а солом’яного. Узяв дідусь жмутки соломи, перев’язав їх міцненько, зробив ніжки, спинку, голову й маленькі ріжки. Бабуся принесла стару стрічку та пов’язала бичкові на шию. — Ой, який гарний! — сказала вона. — Наче справжній.

Щоб солом’яний бичок міцніше тримався, дідусь обережно намастив один бочок липкою смолою. — Тільки не торкайся цього бочка, — сказав він. — Він липкий-липкий. Бичок стояв біля воріт, маленький, золотавий, із добрими очима з чорних намистинок. Бабуся подивилася й засміялася: — Тепер у нас біля хати справжній сторож. А бичок мовчав, бо був із соломи. Та виглядав дуже поважно.

Наступного ранку бабуся повела бичка на зелений луг. Сонце світило лагідно. У траві дзижчали бджоли, над квітами літали метелики, а з поля пахло теплим житом. Бабуся сіла під вербою й почала прясти кужіль. А солом’яний бичок стояв поруч, ніби пасся. Стояв тихенько-тихенько. Тільки стрічка на шиї ворушилася від вітру.

Ішов лісом Ведмедик. Великий, бурий, трохи сонний. Побачив він бичка й здивувався: — Хто це такий золотенький стоїть? Підійшов ближче й поклав лапу на липкий бочок. — Ой! — сказав Ведмедик. — Лапа прилипла! Він не злякався, тільки дуже здивувався. Бабуся підвелася й мовила: — Не смикайся, Ведмедику. Краще скажи, навіщо ти до бичка підійшов?

Ведмедик опустив голову. — Я хотів подивитися, що це за диво. А ще, може, меду попросити, бо дуже люблю солодке. Бабуся усміхнулася: — Відпустимо тебе, якщо пообіцяєш зробити добру справу. — Обіцяю, — сказав Ведмедик. — Принесу вам меду з лісової пасіки, де бджоли самі дозволяють брати трішечки. Дідусь допоміг відліпити лапу. Ведмедик подякував і пішов у ліс.

Наступного дня бабуся знову повела бичка на луг. Повз ішов Вовчик. Не страшний, а худенький і змерзлий. — Що це за бичок такий гарний? — спитав він. Підійшов ближче, торкнувся лапою липкого бочка — і прилип. — Ой-ой, тримає! — здивувався Вовчик. Бабуся сказала: — Не хвилюйся, Вовчику. Краще скажи, чи вмієш ти допомагати?

Вовчик подумав. — Умію. Я швидко бігаю лісовими стежками. Можу принести хмизу для печі. — Оце добра справа, — сказала бабуся. Дідусь прийшов із села й обережно відліпив Вовчика. — Дякую, — сказав Вовчик. — Я повернуся з хмизом. І справді, до вечора він приніс цілий оберемок сухих гілочок. Бабуся зраділа: — Буде в хаті тепло.

На третій день до лугу прибігла Лисичка. Хвостик у неї був пухнастий, очі хитренькі, а кроки тихі-тихі. — Ой, який бичок гарний! — сказала Лисичка. — Мабуть, чарівний. Вона обережно торкнулася лапкою липкого бочка. — Ой! І справді чарівний! Не відпускає! Бабуся засміялася: — Не чарівний, Лисичко, а смоляний. Що ж ти доброго зробити можеш?

Лисичка подумала й сказала: — Я знаю, де ростуть найкращі лісові ягоди. Принесу вам повний кошик. — Добре, — відповіла бабуся. — Тільки слово тримай. Дідусь відліпив Лисичку, а вона низенько вклонилася. До вечора Лисичка принесла кошик ягід: червоних, синіх, солодких. Бабуся поставила ягоди на стіл і сказала: — Буде узвар і пиріжки.

Наступного ранку біля бичка з’явився Зайчик. Він не торкався смоляного бочка, бо вже чув від усіх звірів: бичок дуже липкий. — Я сам прийшов, — сказав Зайчик. — Хочу теж допомогти. — А що ти принесеш? — спитала бабуся. — Моркву з мого городчика. Я виростив багато. І Зайчик привіз маленький візочок моркви. Дідусь аж руками сплеснув: — Оце так гостинець!

Увечері всі зібралися біля хати. Ведмедик приніс мед. Вовчик — хмиз. Лисичка — ягоди. Зайчик — моркву. Бабуся напекла пиріжків, дідусь поставив на стіл чай із травами, а солом’яний бичок стояв біля воріт із поважним виглядом. — Наш бичок не говорить, — сказала бабуся, — зате навчив усіх добрих справ. Звірі посміхнулися. Відтоді вони часто приходили до дідуся й бабусі. Не брати, не хитрувати, а допомагати й гостювати. А солом’яний бичок стояв біля хати, золотавий і тихий. І коли вітер ворушив стрічку на його шиї, здавалося, що він радіє разом з усіма.