Горщик солодкої каші

У маленькому домі жила добра родина. У домі було тепло, на вікні стояла квітка, а на полиці — дерев’яна ложка. Одного ранку дитина подивилася в мисочку. Мисочка була порожня. — Ой, — сказала дитина. — Каші немає. Мама усміхнулася лагідно. — Сьогодні ми щось придумаємо. За вікном співала пташка. Сонечко світило м’яко. День починався тихо-тихо.

Мама й дитина пішли маленькою стежкою до саду. Біля яблуні сиділа добра бабуся. У неї була біла хустинка й теплі очі. — Добрий день, — сказала бабуся. — Чого ви такі задумливі? — Нам би трошки каші, — сказала мама. — Для теплого сніданку. Бабуся дістала маленький горщик. Горщик був кругленький, з двома вушками й веселою кришечкою. — Це особливий горщик, — сказала бабуся.

Бабуся поставила горщик на пеньочок. — Слухайте уважно, — сказала вона. — Щоб горщик варив кашу, треба сказати: “Варись, горщику, варись!” Дитина тихенько повторила: — Варись, горщику, варись! Горщик булькнув. Буль-буль! І в ньому з’явилася солодка каша. Тепла, м’яка, пахуча. — А щоб горщик зупинився, треба сказати: “Зупинись, горщику, зупинись!” Дитина кивнула. Мама теж кивнула.

Родина принесла горщик додому. Дитина поставила мисочки на стіл. Мама принесла ложки. — Варись, горщику, варись! — сказала дитина. Горщик весело забулькав. Буль-буль, плюх-плюх! У мисочках з’явилася солодка каша. Вона пахла молоком, яблучком і добрим ранком. Мама дала дитині маленьку ложку. — Обережно, кашка тепла. Дитина скуштувала. — М-м-м! Смачно!

Коли всі наїлися, мама сказала: — Зупинись, горщику, зупинись! Горщик одразу перестав булькати. Він тихенько стояв на столі, наче маленький слухняний друг. Дитина погладила горщик по боку. — Дякую, горщику. Горщик не говорив. Але його кришечка ніби весело підстрибнула. Мама усміхнулася. — Добре, коли всі пам’ятають слова.

Одного дня дитина пішла гратися з м’ячиком у саду. Мама залишилася вдома й подумала: — Зварю ще трошки каші. Вона сказала: — Варись, горщику, варись! Горщик забулькав. Буль-буль, плюх-плюх! Каша з’явилася в горщику. Потім у мисочці. Потім ще трошки. — Досить, — сказала мама. Але горщик варив далі. Мама замислилася. — Ой, а які були правильні слова?

Каша піднялася вище. Плюх! Вона вилізла з горщика на стіл. — Ой-ой, — сказала мама. — Кашка, зачекай! А каша була м’яка й весела. Вона повільно поповзла по скатертині. Плюх-плюх. Спочатку вона дісталася до ложки. Потім до чашки. Потім зробила маленьку гірку біля тарілки. Кіт подивився на кашу й здивовано нявкнув.

Дитина почула: — Буль-буль! Плюх-плюх! І побігла додому. На столі була каша. На стільці була каша. Біля мисочки теж була каша. Мама стояла поруч і сміялася трохи розгублено. — Я забула слова, — сказала мама. Дитина підійшла до горщика. Не поспішала. Не лякалася. — Я пам’ятаю, — сказала дитина.

Дитина стала біля горщика й сказала чітко: — Зупинись, горщику, зупинись! Горщик ще раз тихенько булькнув. Буль. І зупинився. Каша більше не росла. Вона лежала на столі пухкою солодкою хмаринкою. Мама обійняла дитину. — Дякую. Ти дуже уважно слухала. Дитина усміхнулася. — Горщик просто любить правильні слова.

Мама й дитина взяли ложки й мисочки. Вони поклали кашу в мисочки. Трошки мамі. Трошки дитині. Трошки татові. Трошки бабусі-сусідці. І навіть маленьку ложечку для котика — без цукру, просто теплу й м’якеньку. Увечері горщик стояв чистий і спокійний. Дитина погладила його по кришечці. — Завтра знову, але не забуваймо слова. Мама засміялася. А горщик тихенько блиснув у теплому світлі.