Боря падає, встає і пробує знову

Одного сонячного дня Боря прокинувся з таким настроєм, ніби його ніжки вже давно прокинулися раніше за нього. Ніжки хотіли бігти. Ніжки хотіли стрибати. Ніжки хотіли на гірку, на драбинку, на місточок і, якщо чесно, ще трошки на кухню за печивом. — Мамо, ходімо на майданчик! — сказав Боря. — Я сьогодні буду дуже швидкий. Мама подивилася на нього й усміхнулася. — Швидкий — це добре. Але швидкий і уважний — ще краще. Боря кивнув так серйозно, ніби все зрозумів. Але всередині в нього вже біг маленький моторчик: ж-ж-ж-ж-ж! Мама взяла рюкзак. У рюкзаку були вода, серветки, маленький перекус і пластирі. Пластирі лежали там не тому, що мама чекала пригод. Просто мами іноді носять у рюкзаках маленьку аптеку, половину дому і щось дуже загадкове, що завжди шарудить на дні. — А пластирі навіщо? — запитав Боря. — Про всяк випадок, — сказала мама. — Я не буду падати, — впевнено сказав Боря. — Чудово, — відповіла мама. — Але пластирі все одно підуть з нами. Вони теж хочуть прогулятися. Боря засміявся.

На дитячому майданчику було весело. Гойдалки хиталися, пісочниця сяяла на сонці, а синя гірка стояла така висока й гарна, ніби казала: «Ну що, хто сьогодні сміливий?» Боря одразу побачив її. — Мамо! Гірка! Я перший! І він побіг. — Борю, не поспішай біля драбинки! — сказала мама. Але Боря вже був майже біля гірки. Він хотів швидко залізти вгору, швидко сісти, швидко з’їхати і швидко сказати: — Бачила? Боря поставив одну ногу на нижню сходинку. Потім другу. Потім хотів перестрибнути одразу через одну сходинку, бо йому здалося, що так буде швидше. Але ручка була трохи далеко. Ніжка поставилася не дуже рівно. І раптом сталося: бух. Не дуже сильно, але дуже несподівано. Боря сів на землю біля драбинки. Очі стали великими-великими. Рот відкрився, але спочатку звуку не було. Потім звук знайшовся. — А-а-а! Мама швидко підійшла й присіла поруч. — Я тут, Борю. Давай подивимося.

Боря подивився на своє колінце. На колінці була подряпина. Не велика, але справжня. А на подряпині з’явилася маленька червона краплинка крові. Боря завмер. — Мамо… там кров. Він сказав це пошепки, ніби кров могла почути й образитися. Мама говорила спокійно. — Так, маленька краплинка. Ти подряпав колінце. Зараз ми його промиємо, витремо і наклеїмо пластир. — А колінце не відпаде? — дуже серйозно запитав Боря. — Ні, — сказала мама. — Колінце залишиться з тобою. Воно просто каже: «Борю, наступного разу давай повільніше». Боря шмигнув носом. — Це гірка винна. Мама подивилася на гірку. Гірка стояла на місці. Нікуди не бігла. Нікого не штовхала. Виглядала трохи здивовано, наскільки це взагалі можливо для гірки. — Гірка стояла тихо, — сказала мама. — А ти дуже поспішав. Коли ми поспішаємо і не дивимося під ноги, можна впасти. Боря насупився. — Але я хотів бути швидкий. — Я знаю. Ти хотів показати, як добре вмієш. Але спочатку — уважно. Потім — швидко. Мама дістала пляшечку з водою і серветку. — Зараз може трохи щипати. — Дуже? — запитав Боря. — Трошки. Як маленький комарик, який забув сказати «будь ласка». Боря навіть трохи усміхнувся крізь сльози.

Мама обережно промила ранку. Колінце справді трохи щипнуло. — Ай! — сказав Боря. — Знаю, неприємно, — сказала мама. — Ти молодець, що сидиш спокійно. Потім мама витерла колінце серветкою і дістала пластир. На пластирі був маленький динозаврик. Динозаврик виглядав дуже важливим. Ніби його щойно призначили головним охоронцем колінця. — Ого, — сказав Боря. — Це динозавр. — Так, — сказала мама. — Він буде охороняти ранку, поки вона загоюється. Боря подивився на пластир уважніше. — А він сильний? — Дуже. Але працює тільки разом з тобою. Ти маєш не здирати пластир, не чіпати ранку брудними руками і бути трошки обережнішим. Боря кивнув. — Добре. Я і динозавр будемо командою. Мама поцілувала його в маківку. — Команда Борі й Динозавра. Борі це сподобалося. Сльози вже майже висохли. Колінце ще трохи боліло, але вже не так страшно. Він подивився на гірку. Гірка все ще стояла на місці. — Вона точно не винна? — запитав Боря. — Точно, — сказала мама. — Вона просто гірка. А ми з тобою вчимося лазити уважно.

Боря сів на лавочку біля мами. Він дивився, як інші діти лазять, з’їжджають і сміються. Йому теж хотілося. Але всередині ще сиділа образа. Маленька, насуплена, з руками навхрест. Образа казала: «Не підемо більше на гірку. Ніколи. Гірка погана. Драбинка хитра. Земля занадто тверда». Боря погладив пластир. — Мамо, я більше не хочу на гірку. — Добре, — сказала мама. — Можемо трохи посидіти. — А ти не скажеш: «Іди, не бійся»? — Ні. Спочатку треба заспокоїтися. Коли ми злякалися, можна посидіти, подихати, попити води. Мама дала Борі пляшечку. Боря попив. — А потім? — запитав він. — А потім ти сам вирішиш, чи хочеш спробувати ще раз. Не швидко. Не стрибаючи через сходинки. А уважно. Боря подивився на свої ноги. — Ніжки сьогодні поспішали. — Так, — сказала мама. — Мабуть, ніжки думали, що вони на перегонах. — А вони були на майданчику. — Ось саме. Боря трохи посміхнувся. Поруч пройшов тато з маленькою дівчинкою і сказав: — Обережно, сходинки не люблять, коли їх пропускають. Мама тихенько засміялася. — Бачиш, навіть дорослі це знають. Боря подумав. Потім сказав: — Може, я ще трошки посиджу. А потім спробую. Мама кивнула. — Це хороший план.

Через кілька хвилин Боря встав. Він зробив один крок до гірки. Потім другий. Потім зупинився й подивився на маму. — Я піду повільно. — Я поруч, — сказала мама. Боря підійшов до драбинки. Цього разу він не біг. Не стрибав. Не намагався бути найшвидшим хлопчиком у всьому парку. Він просто поставив ногу на першу сходинку. Потім узявся рукою за поручень. Потім поставив другу ногу. — Одна сходинка, — сказав Боря. — Добре, — сказала мама. — Друга сходинка. — Чудово. — Третя сходинка. Колінце з пластирем трохи згиналося, але динозаврик тримався хоробро. Він не пищав, не падав і взагалі виглядав так, ніби давно працює в охороні колінець. На верхівці гірки Боря сів. Він подивився вниз. Високо. Але вже не так страшно. — Мамо, я готовий. — Їдь, коли сам захочеш. Боря відштовхнувся. Ш-ш-шух! І з’їхав униз. Не дуже швидко. Не з криком «Я ракета!». А спокійно, рівно і дуже гордо. Унизу він встав і широко посміхнувся. — Я зміг! Мама плеснула в долоні. — Так! Ти впав, відпочив, подбав про колінце і спробував знову. Боря подивився на свій пластир. — Ми з динозавром змогли.